Ільченко: Стратегія нашої політичної сили, яка спрямована на залучення лідерів громадської думки є дієвою

Ільченко: Стратегія нашої політичної сили, яка спрямована на залучення лідерів громадської думки є дієвою

Вперше на Луганщині громадяни могли впливати на формування виборчих списків

Публікаціявсі друкуватиДрукувати

ДЗОНЬ:  Партії – це всього лише інструмент. І не більше того
2009-12-08 12:12:00

ДЗОНЬ: Партії – це всього лише інструмент. І не більше того

Лідер луганської обласної організації Єдиного Центра Дзонь вважає, що в Україні має місце певна підміна понять. Насамперед, багато політиків плутають або змішують воєдино й завдання, і методи їхнього рішення. З його погляду, навіть «найправильніша» політична партія не є самоціль. Така точка зору лідера єдиноцентристів пролунала в ході недавньої прес-конференції.

- Це тільки інструмент  досягнення мети, і подібних інструментів українське суспільство за 18 років незалежності «змайструвало» чи не півтори сотні. І кожний з них, по великому рахунку, годиться для формування кадрового потенціалу й пропаганди певних поглядів, для залучення електоральних симпатій і політичного структурування суспільства. Цей величезний супермаркет політичних партій відкритий для всіх громадян України. Правда, у ньому ще немає однозначно якісного й гарантованого товару, адже процес виробництва політичного інструментарію в нашій країні тільки набирає обороти. От і доводиться людині, зацікавленому в тім, щоб партія обслуговувала його політичні погляди й переконання, постійно навідуватися в цей магазин, і підбирати більше просунуті, нові, модернізовані зразки.


      А якщо комусь хочеться користуватися партійним товаром, зробленим ще в кам'яному віці, - це його право. Я ж прихильник того, що політичний інструментарій повинен відповідати духу часу.


 - Валентин Михайлович, не секрет, що  Ви зробили політичну  кар'єру, одержавши  «путівку в життя»  у рядах Комуністичної  партії. Днями   депутати від НУ-НС  подали законопроект, що забороняє ідеологію й символіку «вірних ленінців», як таку. Ваша думка із приводу подібної ініціативи?


      - Дійсно, я «продукт» тієї епохи, представляю покоління, що формувалося в умовах тотального «авторитету» КПРС. Але це не заважає мені жити й розвиватися в нинішньому політичному просторі.

 


      Відносно  «табу на ідеї», якими б вони не були, я категоричний: коли хтось випробовує «заборонну сверблячку», вона повторює методи саме того «ненависного для себе» режиму, що намагається запобігти. Тобто, вносячи подібні пропозиції, сучасні політики намагаються доводити злочинність минулого таким же злочинним шляхом.


      …Природно, я розумію демократію як порядок, але порядок, побудований на системі «можна», а не на системі «не можна».  У цьому випадку, демократією й не пахне, а віє суцільним авантюризмом. У найкращому разі, це хвороблива політична шизофренія, яку можна лікувати. У гіршому - прояв несумлінної конкуренції. Коли молоді (країн-то всього 18!) політики, не мають власної й однозначної ідеологічної бази й продовжують боятися політичних «старців», якщо не мерців...


      По  великому рахунку, заборона тієї або іншої ідеології  може існувати тільки на папері.  Але її не можна заборонити  як світогляд, у голові, де тумблера - включив/виключив, як відомо, не буває. І тому, якщо ця ідеологія присутня в суспільній свідомості в силу історичних, вікових і ін. особливостей, боротися з нею заборонами - даремно. Потрібно виробити нову ідею, що стала б гідною альтернативою, і у відкритому змаганні вигравати ідеологічні бої.


      Якщо  ж говорити про антикомунізм або войовничий націоналізм в Україні, чим, можливо, викликана  ініціатива депутатів  «Нашої України», то подібні переконання, на мій погляд, уже відійшли на  другий план. Одержимі подібними ідеями хіба що самі ортодоксальні верстви населення. Для інших важливіше не віртуальні й складно втілювані моделі соцстроя, а практицизм поточного політичного моменту.


      -  Чи не є цей практицизм політичної коньюктурой: віримо в ті ідеали, у які вигідно сьогодні?… До речі, не дуже давно Вас у черговий раз обвинуватили в зрадництві, докладно згадавши політичну кар'єру Валентина Дзоня.


      - Так, політичні  монополісти часто  й повсюдно  практикують подібні методи. Мене щиро дивують люди, здатні постійно паразитувати на таких філософських категоріях, як зрадництво, вірність, відданість, честь.


      Переконаний, саме велике  зрадництво робить  людина, що  зраджує власні  погляди на життя й особисті переконання. З еволюцією політичних поглядів цей процес не має нічого загального. Маса людей перебуває в постійному пошуку, але вони ніколи не змінювали власним принципам. А якщо хтось за 18 років «раз і назавжди» визначився у своїй політичній доктрині, так це тільки люди з обмеженим кругозором...


      Коли хтось намагається сповідати принцип вірності й преклоніння перед партійними прапорами й партійними босами, коли «у соплях і сльозах» рядові члени партії плутають прапор із задницею своїх лідерів - це дуже нагадує фетишизм…Який є суть таке ж збочення, як розтління малолітніх...


      Такого  розуміння «вірності  принципам» я не сприймаю, і ніколи не практикував. Відданість законам «лизоблюдства» нехай залишиться тим, хто цей принцип убрав з молоком  матері, або освоїв у запалі політичної боротьби.


      …Так  що я не радив би своїм опонентам корити «незгодних» як провинених школярів. Мене, зокрема, не потрібно вчити життя, можна переконувати, причому далеко не «батогом і пряником». Я приймаю тільки єдині доводи - розуму, аргументів і реальної практики. З такими «співрозмовниками» готовий вести відкриту дискусію. Опонентів, які думають «п'ятою точкою», не вважаю стороною в яких-небудь політичних змаганнях. До них відношу й тих людей, які були співавторами згаданої статті, опублікованої в нашім «шановному» органі облради - виданні «Наша газета».


      По  їхньому розумінню - зрадити, це значить «перестати бути вірним комусь». Якщо моїм критикам імпонує принцип клятвеної відданості цьому комусь, то нехай ходять у політичних кріпаках... У нас різне розуміння гордості, честі й достоїнства. І це вже назавжди.


      Уважаю, що перевірку «на відданість і вірність» обласній раді варто пройти самій. Без дурнів відповістити на просте запитання:


      А чи не зраджували ви своїх земляків,


- коли остаточно зруйнували комунальне господарство області, віддавши в руки пройдисвітів „Луганськводу” й позбавивши людей нормального водопостачання?


- коли до останньої цегли розорили найбільші підприємства й викинули на вулицю тисячі жителів регіону?


- коли корупція,  чиношанування, хамство в органах місцевого самоврядування досягло немислимих масштабів?


- коли сотні тисяч чиновників незаконно наживаються на розгарбування сировинних ресурсів Луганської області?


- коли нагло й цинічно  у відношенні «інакомислячих»  луганчан застосовуються  методи адміністративного  й кримінального  тиску?


      Можу  перераховувати й  інши факти зрадництва  інтересів Луганщини нинішньою місцевою владою, причому вони лежать у реальній, а не емоційній площині. У цієї ситуації є й конкретні винуватці, що вважають себе «удільними князьками» з необмеженими повноваженнями. Так будемо ж називати речі своїми іменами.


      Я не зраджував людей, що живуть на нашій багатостраждальній землі, і ніколи не зраджу. І ніколи не полишу за собою права називати поіменно тих, хто її, цю  землю дійсно зрадив - своєю бездарністю, безвідповідальністю, корупцією, хамством.  


      Мою думку підтвердили самі місцеві депутати від ПР в облраді, розмістивши на сторінках «Нашої газети» від 28 листопада велику заяву. Вона зводиться до того, що всі неприємності Луганщини, зокрема, з водопостачанням, місцева влада «делегує» Кабміну. Виявляється, уряд завдав непоправної шкоди області й це він винуватий у тому, що «у крані немає води»...


    З тій же причині, «з гіркотою змушені констатувати…-читаємо в офіційній заяві фракції ПР, - ... що жодна із проблем (області) ні те, що не вирішено, але навіть не перебуває в стадії активного рішення». По-моєму, це і є вирок всієї нашій місцевій владі! Як інакше оцінити визнання у власній безпорадності й бездіяльності?


      Це заява, по суті, - акт політичної капітуляції луганських регионалів.


      - Ви часто говорите про свою індивідуальну  позицію щодо  багатьох спірних  або «одностайних»  тем, що мусуються  в луганському регіоні.  Чи можна вважати,  що модне тепер  гасло «Луганщина  переконань не міняє»  - це яскравий приклад  відданості й  вірності регионалів, на тлі «зрадництва» їхніх політичних опонентів, начебто Вас, Валентин Михайлович, і вам подібних?


      - Про своє розуміння  зрадництва я  вже говорив. Що  ж стосується названого гасла - це шлях у нікуди.


      Переконання в політиці в їхньому практичному змісті – не можуть бути застиглими думками. Коли формується європейська держава, розвивається економіка, міняються соціальні стандарти й загальні погляди людини про світ, обов'язковим є прогрес і політичних погляди. Адже сьогодні ніхто не намагається запрягати коней, маючи в гаражі, хоча б, скромний запорожець, не говорячи про Мерседес.


      Ну, а коли лідери регіональної політичної сили беруть на себе сміливість затверджувати, що «Луганщина переконань не міняє», те нехай будуть послідовними до кінця:


      - нема чого «тягатися» по храмах, - а треба згадати які войовничі атеїстичні переконання вони проповідували;


      - настав час видмовитись від ідеї федералізації,  як далекої й  неприйнятної для  інтернаціональної  пролетарської свідомості;


      - вистачить «робити бізнес», - настав час розігнати «капіталістів» і повернутися до щирих принципів планового соціалістичного господарювання;


      - …і таки побудувати якщо не комунізм, так соціалізм на одній, окремо взятої території...


      Тільки  їм варто врахувати, що тоді збудуться так жахаючи східний  електорат «страшилки»: область можна обносити колючим дротом і вішати на ній комірний замок.

Анастасія Сапицька "ХХІ век"

Останні публікаціївсі

Газета "Єдиний Центр"всі

Газета "Эдиний Центр"